Перші поселення на території сучасного міста з'явилися дуже давно. Зокрема, тут виявлено залишки поселень первісної людини-кроманьйонця, засновані понад 15 тисячоліть тому. Давніші поселення трапляються на околицях міста, центральна частина його була заселена пізніше. Перша відома писемна згадка про Рівне як один із населених пунктів Галицько-Волинського князівства датована 1283 роком. Це запис латинською мовою у польській хроніці "Рочнік капітульний краковскі". Однак лише з XV ст. Рівне регулярно фігурує в історичних джерелах. З другої половини XIV ст. місто перебувало під владою литовських князів. У грамоті 1434 р. воно згадується як власність луцьких шляхтичів Дичків. А в документі, датованому 22 груднем 1461р., йдеться про його продаж: Івашко Дичко продав Рівне "за 300 кіп широких грошей чеської лічби" князеві Семену Васильовичу Несвіцькому, представнику русько-литовської династії Гедиміновичів. Після смерті князя в 1479 р. Рівне стало власністю його дружини Марії, яка стала йменувати себе княгинею Рівненською. За її наказом на одному з насипних островів річки Усті, яка розділялася на два рукави, було збудовано замок із дубових колод та обнесено його оборонними ровами. Будучи оточеним водою, замок сполучався з рештою поселення єдиною дорогою з мостом через непрохідні болота і ставки. Водночас княгиня запрошувала сюди ремісників, майстрів, посе`ленців, які поступово обживали сусідні із замком вулиці. Первісне місто нагадувало у плані трикутник, відповідно й міські вулиці розходилися у три боки. У Рівне можна було в'їхати з боку Києва, Острога та Дубного. Звідси й символ давнього міського герба - брама, відкрита для в'їзду натри боки. У 1492 р. польський король і великий князь литовський Казимир Ягайло надав містечку Магдебурзьке право. З 1518 р. по 1621 р. воно перебувало у власності князів Острозьких. У 1531 р. Рівне з околицями та ближніми селами відійшло до Іллі Острозького. У 1538 p. він одружився з позашлюбною дочкою короля Сигізмунда І Беатою Костелецькою, не проживши після цього й року і не дочекавшись народження своєї доньки. Згідно з підписаним ним духовним заповітом Рівне переходило в управління дружини, але не у власність. Це стало причиною трагедії його доньки Гальшки Острозької, яку мати, людина аморальна й розбещена, прагнула насильно віддати заміж, щоб тим самим позбавити її прав на володіння. Ця історія набула свого часу широкого розголосу, ставши пізніше поширеною темою у творах польської, української та російської літератури. У переписі 1629 р. зафіксовано, що в Рівному є 505 будинків, в яких мешкає понад 3 тис. осіб (у Києві в той час налічувалося 18 тис. мешканців). Проте подальші трагічні події - війни, пожежі та епідемії призвели до зменшення кількості населення. В останні роки XIV та початку XV ст. краєм прокотилися хвилі селянсько-козацьких повстань під проводом Косинського, Лободи, Наливайка. Занепокоєні зростанням козаччини, королівські урядники в 1625 р. вели в Рівному переговори з козаками щодо укладення угоди з Річчю Посполитою. Влітку 1651 р. край став центром визвольних змагань українців під проводом Богдана Хмельницького. В ході боїв місто не раз переходило з рук в руки. У 1667 р. унаслідок Андрусівської угоди поляків з Московією Рівне у складі Волинських земель відійшло до Речі Посполитої. Того самого року в місті лютувала страшна чума. Усі ці події відчутно вплинули на зменшення кількості населення та процес занепаду міста, посиленого ще й великою пожежею 1691 р. Під час московсько-шведської війни Рівне в 1706 р. було зайняте військами Карла ХІІ, який також побував у місті. У другій половині XVII - на початку XVIII ст. Рівне належало до володінь різних магнатів - Замойських, Конєцпольських, Валєвських, а з 1723 р. надовго, майже на півтора століття, перейшло у власність польських шляхтичів Любомирських. У XVIII ст. князі Любомирські були найбагатшим магнатським родом на Волині, а періодами й у цілій Польщі загалом. Із приходом Любомирських розпочалися значні зміни в житті міста. Було відбудовано рівненський замок, який перебував тоді в руїні та запустінні. Палацовий комплекс, зведений на Замковому острові, утвореному течією річки, вражав своєю пишнотою. Навколо палацу був розкішний парк з алеями та класичними скульптурами. Збудований спочатку у стилі пізнього бароко, палац Любомирських згодом тричі змінював свій вигляд відповідно до віянь європейської моди (останню, особливо вишукану, перебудову в стилі французького ампіру здійснено в 1815 р.). За князя Станіслава Любомирського, багатство та вплив якого давали йому змогу в період без короля у 1764 р. претендувати на королівський престол, при дворі утримувався великий, добре озброєний загін та близько чотирьох тисяч осіб челяді. Заступництво Любомирських за євреїв, які на той час зазнавали утисків у сусідніх європейських країнах, зумовило їх масове переселення до Рівного. З часом вони заселили один із районів міста, що істотно і на довгі роки позначилося на національному та релігійному житті міста. Усього в 1765 р. в місті було 683 споруди, в т. ч. 313 у передмістях, які облаштовували за національною та соціальною ознакою (були німецька та єврейські вулиці, квартали міських урядників, духівництва, ремісників тощо). У 1792 р. у Рівному побував національний герой Польщі генерал Тадеуш Костюшко, який приїздив до тодішньої господині рівненського палацу Людвіки Любомирської - свого юнацького кохання. У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі, і до міста увійшли російські війська під командуванням М. Кречетнікова. Внаслідок розробленого нового адміністративного поділу волинських земель Рівне набуло статусу повітового центру в складі новоутвореного Волинського намісництва (згодом губернії). Статус повітового містечка дещо пожвавив місцеве життя. Сюди приїздили і облаштовувалися чиновники повітових установ, розвивалася інфраструктура (кінний транспорт, пошта та ін). Коли Рівне перейшло у володіння Фридерика Любомирського, який певний час був волинським віце-губернатором, для нього збудували особняк в іншому місці. А палац Любомирських з тих пір, залишившись пусткою, почав занепадати і повільно руйнуватися, доки зовсім не зник у першій половині XX ст. У 1837 р. неподалік палацу Любомирських розпочалося спорудження гімназійного корпусу. У Рівненській гімназії в 1844-1845 pp. працював старшим викладачем історії видатний український історик, письменник і громадсько-політичний діяч Микола Костомаров, а в 1866-1871 pp. у ній навчався відомий письменник-гуманіст Володимир Короленко. У 1857 р. через місто було прокладено шосейну дорогу Київ-Брест, а в 1873 р. - залізничну колію між цими містами. З'явилася залізнична станція "Рівне". У 1906 р. у місті відкрито перший музей, а в 1912 р. введено в дію першу електростанцію. Того самого року рівняни вперше побачили в небі над містом політ моноплана. Під час Першої світової війни Рівне тривалий час було прифронтовим містом. У 1916 р. перед наступом російських військ його відвідали імператор Микола II та генерал О. Брусилов. У період з 1917 р. по 1920 р. місто почергово перебувало під владою австро-німецьких, польських і більшовицьких окупаційних військ. У квітні-травні 1919 р. у Рівному тимчасово працював уряд Української Народної Республіки та були розміщені війська Директорії на чолі з головним отаманом С. Петлюрою. 19 вересня 1920 р. місто зайняли польські війська, і до вересня 1939 р. воно перебувало у складі Польської держави як повітовий центр Волинського воєводства. Незважаючи на репресії з боку польської влади, в місті продовжувалося українське культурне життя, активно працювали громадські організації національно-патріотичного спрямування - "Просвіта" (до закриття у 1929 p.), "Пласт", Союз українок та інші, а також нелегальні організації, найбільші і найвпливовіші з яких - ОУН і КПЗУ. У вересні 1939 р. відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі відійшли до складу СРСР. Того самого року Рівне набуло статусу обласного центру новоутвореної Рівненської області у складі УРСР. Під час фашистської окупації місто було перетворене на своєрідну "столицю" окупованих українських земель. З вересня 1941 р. тут розмістилися "Райхскомісаріат України" та резиденція гауляйтера. З листопада почалися масові страти євреїв, винищення в'язнів концтаборів Рівного та в'язнів тюрми. Не зважаючи ні на що, в місті відроджувалися українські громадські та нелегальні організації, воно перетворилося на один із центрів українського національно-визвольного руху. Було засновано газету "Волинь", головним редактором якої став відомий письменник Улас Самчук. Газета стала рупором національного відродження. Довкола неї гуртувалися відомі діячі українського руху опору, зокрема, такі як Олена Теліга, Олег Ольжич, Ніл Хасевич та ін. Розгорнуло свою діяльність видавництво "Волинь", виходили ще два українські періодичні видання - журнал "Український хлібороб" та дитячий часопис "Орленя". У Рівному також активно діяли кілька радянських підпільних організацій. У лютому 1944 р. місто було звільнено від фашистів. Проте до спокою в краї ще було далеко. В період з 1944 по 1950 pp. тривали масові репресії проти української інтелігенції, учасників національно-визвольного руху, проходили "чистки" серед мирного населення. В центрі міста на тому ж місці, де фашисти у 1942-1943 pp. проводили публічні страти, співробітники НКВС у січні 1945 р. влаштували публічну страту вояків Української Повстанської Армії. Нова влада також енергійно взялася організовувати масову міграцію до міста своїх кадрів - управлінців, службовців, робітників. У 1950 р. було завершено відбудову зруйнованого війною господарства. А 60-80-ті роки стали періодом інтенсивного розвитку та розбудови міста, внаслідок чого воно кардинально змінилося. Збудовано нові житлові квартали в центрі міста, з'явилися нові мікрорайони. Значно зросла кількість населення міста. Збудовано багато нових потужних підприємств, таких як гігант легкої індустрії України - Рівненський льонокомбінат, гігант хімічної промисловості - хімічне підприємство "Азот" та багато інших великих підприємств. Споруджено багато закладів освіти, науки, культури. У 1977 р. відкрито аеровокзал міжнародного класу. Наприкінці 80-х років, з початком реальних послаблень у внутрішній політиці радянського режиму під час перебудови в Рівному відроджується національно-визвольний рух. У 1988 р. створено перші осередки Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Дещо пізніше утворено перші осередки Народного Руху України. На початку 1990 р. в місті було проведено низку масових акцій. 22 січня через місто проліг символічний "ланцюг" єднання. 16 червня 1990 р. над адмінбудинком міської ради замайорів блакитно-жовтий прапор. При відкритті сесій міської ради звучав національний гімн "Ще не вмерла Україна", задовго до законодавчого затвердження його музичної редакції. 25 серпня 1991 р. у місті було демонтовано пам'ятник Леніну. Згодом колишню центральну площу Леніна, де він знаходився, було перейменовано на майдан Незалежності. Перейменовано було також більше сотні міських вулиць, деяким було повернуто їхні колишні та історичні назви, а інші були названі на честь діячів української літератури, культури та національно-визвольного руху. 17 травня 1994 р. встановлено пам'ятник "Загиблим за Україну", а колишню площу Кузнецова перед адмінбудинком міської ради було перейменовано на майдан Магдебурзького права. 22 травня 1999 р. на майдані Незалежності відбулося урочисте відкриття пам'ятника Т. Шевченку. Сяють золоті куполи новозбудованого Покровського собору, освяченого на Покрову 2001 р. У місті з'явилося кілька нових скверів. Рівняни вшанували пам'ять видатних людей, імена яких були пов'язані з містом. У 2001 р. в центрі міста збудовані пам'ятники Климу Савурі, Уласу Самчуку, Симону Петлюрі та воїнам-інтернаціоналістам. Встановлені пам'ятний знак жертвам Чорнобильської ката­строфи та загиблим міліціонерам. З нагоди 720-річчя Рівного відновлено й освячено колону "Божої Матері", яка була впродовж 200 літ оберегом міста від різних нещасть і напастей. У місті знаходиться 7 вищих навчальних закладів, найбільші з яких - Національний університет водного господарства і природокористування та Гуманітарний університет. Є два театри (музично-драматичний і ляльковий), концертна зала, зоопарк, стадіон, мототрек. Нові та старі улюблені кінофільми можна переглянути в місцевому кінотеатрі. Завжди радий гостям готельно-відпочинковий комплекс м. Рівного: велика мережа комфортних готелів, затишних кафе, ресторанів і кав'ярень, які гостинно зустрічають вітчизняних і закордонних відвідувачів.

Б.: Рівне // Рівненщина туристична: Путівник. – К., 2007. – С.: 12-22.